Ректор Львівського національного університету імені Івана Франка Іван Вакарчук звинуватив міністра Дмитра Табачника у тому, що він звільняє ректорів наче "в моторошні 30-і роки минулого століття", коли "шанованих і знаних у суспільстві людей зі званнями та державними нагородами тодішній режим усував без жодних пояснень". Про це сказано у заяві ректора І.Вакарчука, яку поширила прес-служба університету.
Подаємо текст заяви Івана Вакарчука, ректора Львівського національного університету імені Івана Франка, з приводу звільнення ректорів українських університетів без змін:
"У розпалі вступної кампанії, коли через цьогорічні, не до кінця продумані організаційні процедури вступу, абітурієнти та їхні батьки проходили випробовування спекотним сонцем у довгих чергах до ВНЗ, українські засоби масової інформації подавали не менш гарячі новини про несподіване та майже таємне - через відсутність будь-яких повідомлень на веб-сторінці Міністерства освіти і науки України - звільнення з посад ректорів провідних українських університетів: Володимира Шевченка, ректора Донецького національного університету, академіка НАН України, голови Ради ректорів Донеччини; Валентина Сминтини, ректора Одеського національного університету імені І.І. Мечнікова; Михайла Мартинюка, ректора Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини.
Звільнення в такий спосіб ректорів не має і не може мати аналогів у світовій практиці, оскільки академічна свобода та університетська автономія - це наріжний камінь системи вищої освіти в усіх цивілізованих суспільствах. Хіба в якійсь іншій, крім України, державі міністр може раптово, без попередження, приїхати до університету та спонукати ректора добровільно написати заяву на звільнення? Так могло бути лише в моторошні 30-і роки минулого століття, коли шанованих і знаних у суспільстві людей зі званнями та державними нагородами тодішній режим усував без жодних пояснень. Невже тінь цих часів повернулася в міністерські коридори і спонукає в найцинічніший спосіб принижувати людську та професійну гідність ректорів, і водночас інституційну гідність провідних університетів?
І насамкінець, це приниження самої держави, в якій потурають такій поведінці урядовців. Ректори, на яких міністерство розпочало з очевидних мотивів цільове полювання, не лише втримали ввірені їм університети в дуже складні часи, а й всіляко намагалися їх розвивати. Невже українці у ХХ сторіччі не заплатили найвищої ціни за те, щоб сьогодні їхня країна була цивілізованою та демократичною?".
